ДУШЕ-КОСМО-КУЛЬТУРА (добірка есе)

Лабораторію ідей дарував Бог людям, які як метафізики слів, і алхіміки пера, мають шанс на Землі сформулювати те, чого не сягала жодна думка, те, чого ще немає у Всесвіті, і збагатити душу свою, та розширити Всесвітні межі до всеможливості істини буття…

ДУШЕ-КОСМО-КУЛЬТУРА

Сучасна людина існує в законодавчому полі держави, а її менталітет програмується суспільством на традиційний культурно-історичний зміст, в рамках пануючого релігійного вірування поточної доби. Простір для розвитку ідей особистості, як життєвих шляхів, існує лише в запропонованих суспільним світоглядом варіантах…

Я ж своєю творчістю показую іншу людину, ту, яка здатна аналізувати нинішню ідеологію, і релігію, культура якої не обмежена історичним корінням, чи малоцінним тимчасовим проявом моди. Моя людина здатна творити нові філософські світи ідей, підніматись на вищі рівні розвитку душі, її цінностей, і співвідношень з Богом, із Всесвітом, саме такою я бачу людину в своїй душе-космо-культурі…

                                              ОКУПАЦІЯ

Мій народ, моя країна нині окупована пройдисвітами, шахраями, злодіями. Зграї бандитські замаскувалися під політичні партії, і називають себе елітою, та вони не еліта, а злодії, що, будучи при владі, обікрали народ, заволодівши його багатствами (від заводів, до природних ресурсів), а народу роздали пусті папірці у вигляді сертифікатів і придумали шахрайські закони, і жирують за рахунок народу. Те, що має належати всьому народу, де кожен громадянин повинен мати дивіденди з багатств України, нині належить політико-бандитським угрупуванням – мафіозним кланам, які ділять ті багатства між собою, лише так, як вигідно їм. Ці окупанти-злочинці замолюють свої гріхи в християнських храмах, відмивають свої брудні капітали благодійними подачками, дріб’язком, що кидають, як ницому окраденому ними народові. Але ніхто з тих, хто назвав себе Богом, і навіть жоден Бог не може відпустити гріхи і реабілітувати злочинців, це можуть зробити лише ті, перед ким ті злочинці завинили, злочини треба не замолювати перед усілякими, тими чи іншими божествами, а спокутувати перед тими, перед ким завинили, і борги злочинці ще будуть віддавати окраденим людям, як не в цьому світі, то в інших світах, не грошима, а матеріями скарбів тих світів… І вони обов’язково будуть відпрацьовувати, десятки, сотні, тисячі, чи й мільйони років, щоби віддати все, всім, що завинили, бо лише такий Всесвітній закон справедливості.

Наскільки справжніми, справедливими, добрими, мудрими, є ті кого вважаємо богами, в кого віримо… Чому людина в своєму душевному розвитку є такою обмеженою релігійними віруваннями… Я для себе припускаю взаємовідносини з релігіями, які сповідують справедливість і добро, принаймні, те добро, що в них є. Проте я не можу сприйняти все в релігіях, бо не все в них справедливо, і істинно. Релігія не має загарбувати людську душу, людина не рабом релігії повинна бути, а бути істинно-вільною в своїх стосунках з релігією, з Богом, з Всесвітом, в своєму душевному розвитку. Чи є нині істинно-вільним український народ? Ні, не є! Але крок за кроком, ідея за ідеєю має наближати нас до істинно-вільного розвитку, істинних цінностей і ідеалів буття…

РОЗВИТОК ІДЕОЛОГІЇ

Літератори, які направили свою творчу енергію на громадянський протест проти комуністичного режиму, не виробили своєї філософської ідеології подальшої побудови суспільного устрою, держави, а в основному взяли собі за мету просвітницько-народницьку ідеологію побудови національно-християнської держави.

По суті, їхня національно-християнська ідеологія є консервативною і жорсткою,  і не визнає можливості розвитку народу, який би виходив за межі цієї ідеології (особливо це стосується її релігійної сторони). Але закони нашої держави поки що дають право людині вільно висловлювати свої погляди. І це право надає шанс нашому народу на розвиток. Не можна заганяти народ в вузькі ідеологічні рамки. Народ, як і кожна його особистість, має право на істинну свободу і розвиток. Формально колишні і нинішні ідеологи побудови націонал-християнської держави визнають право особистості і народу на свободу переконань, але фактично, будучи при владі, вони не допускають якогось інакодумства  що за межами їхньої ідеології.

Я з повагою ставлюся до тих, хто відстоював українську мову, право бути народом, і мати державу. Але при цьому я за визнання права особистості, народу, держави, на розвиток істинних цінностей, на об’єктивний аналіз і осмислення ідеологій, на розвиток істинних ідеалів буття…

P. S.

Багато сторінок історії нашого народу написано такими знаковими поетами як Шевченко, Франко, та іншими… Я приймаю від них все, що гармоніює з моєю творчістю, а що суперечить – відкидаю, заради розвитку, і вдосконалення…

P. S.

Різні політичні сили можуть приходити до влади в Україні, в яких своя ідеологія. На жаль, більшість з них поводяться як загарбники, одні спричиняються до захоплення людських душ, інші загарбують більше матеріальні цінності, а ще обмежують вживання української мови, та не допускають і утискують істинну свободу слова…

В стосунках з ними я захищаю свою мову, свої переконання, свою Україну, – свій світ.

З часом, надіюсь, на нашу Україну, ні, не на політичну партію колишнього президента, а на справді нашу Україну…

P. S.

***

В лещатах стисненій  країні –

у цій Україні,

в якій мовчання як золото

за котре – виживання дає політичне болото,

і кожен закритий як в’язень в собі,

і як раб у духовній добі.

А за слово – повістка –

від влади тобі чорна мітка,

і не буде для слів презентацій,

не буде овацій,

тільки слідчий ув’язнить записане у протоколі,

і вік слову не видіти волі.

Та крізь сотні закритих дверей

все ж іти до людей –

дар великих поетів,

від їх сонячних злетів –

світлішає світ і душа…

А та темної влади повістка

як утисків звістка –

стане наче прививка від пекла,

щоб не обпікатись,

а до раю іти,

йди і ти, йди і ти…

ІСТИННА МОДА

Мудрість і краса в слові є цінністю в будь-яких модних течіях літературних процесів, а якщо їх в них немає, то ця мода лише химерне сміття, як ті напівпорвані джинси, що є ілюстрацією уродливості моди, як ганчір’я, місце якому на смітнику.

Нині саме химерні модні літературні течії знаходять собі “місце під сонцем”, і вони на телебаченні, в газетах, та на прилавках книгарень. Гроші, і блат, правлять бал знецінення, і руйнації.

Я за моду як прояв нового в розвитках змісту і форми життєвих цінностей, лише таку моду, такий модерн я визнаю, і розбудовую…

ЕСЕ-ЗВЕРНЕННЯ

Шановні архітектори словесних побудов! Повірте, я шукав, я прагнув ваших витворів, як шукач скарбів – дорогоцінну мапу, як компас, як дороговказ. А ви пропонували безкінечні лабіринти своїх ідей… Для мене було безглуздо витрачати життя на пошуки світла в кінці ваших тунелів, коли можна до них не спускатись, а знайти свою світлу дорогу… Цінуйте час читача, немарнуйте кроків подорожнього, щоби не обходив він вашу книго-будівлю іншою дорогою, втікаючи від нерозумної трати часу…

Не пишіть просто книг, а будуйте світи, лише так варто писати…

ІНЖЕНЕРІЯ ДУШ 

     Я не претендую на приватизацію істини, а те, що моє творче ім'я Микола Істин, це назва людини, що шукає компоненти істини, і створює з них формули істини буття, її ідеалів, для себе, які можуть бути корисними і для інших..
.
     Кожна людина може бути творцем філософських ідей, інженером власної душі, співтворцем світу, Всесвіту…    

     На мій погляд, навіть релігія не може приватизувати істину. Я сприймаю релігію як частину Землі, і Неба, і готовий співжити, співпрацювати з тим добром, яке вона в собі несе… Але я ніколи не погоджуся з рабовласницьким ставленням релігій до людини (яке є в більшості з них). Примусове нав'язування, часто недосконалих моделей життя, релігійними вченнями, є неприйнятним, як і неприйнятне для мене їхнє посягання на власний розвиток особистості. Людиною має ставитися питання ступені істинності тої чи іншої релігії...

     Жодна релігія, і жодна культура, не приватизувала ні людську душу, ні духовний світ, вони існували задовго до виникнення цих релігій та культур, і можуть існувати після них ( що і відбувається при зникненні давніх релігійних вірувань та культур).

     Хтось вірить в Бога, і я теж вірю, і хочу добра з ним. Але також я вірю в людину, в її творчу силу, в істинно прекрасний ідеальний розвиток людської душі…      

ІДЕАЛ ДІЦЕНТРИ

     ПІЗНАВАТИ ЖІНОК — це як відкривати незвідані планети, з їхніми різними
захоплюючими плоть і дух еротичними формами, грати на них, як на
музичних інструментах, входити в цей світ задоволень, зливатись з ним.

     Та не вдовільнять мене мандри квітучими полями людських доль і
збирання гербарію з розбитих жіночих сердець. Бо мій світ — не
обмежити стеблами багатосерцевого цвіту Діцентри, якій, як і мені,
потрібен простір, щоб розмістити свої почуття. Мені потрібне зоряне
небо, його галактики. Я розселив би по них свою душу і втілив би в
безлічі чарівних світів, мені потрібен цей Всесвіт… А тут, на
Землі, я майструю до нього сходи в душі із віршів. І в цьому земному
прообразі раю я знайшов ту кохану, яку не покину, бо без неї втрачу
забагато себе. Певно, з-за таких, як вона, сотворив Бог космопростори,
щоб будували ми в них свої безпечні орбіти для кришталево чистих
планет кохань в галактиках своїх почуттів раю прийдешнього...

     Посміюсь із дріб'язкової моралі доби, бо під її суддівською мантією
обмежена матерія миті, а мені потрібна вічність і доброгармонійна
всеможливість. На менше я не погоджусь.

     І не дорікайте мені, що не купався у водах Ганга, не ходив до Мекки і
не народився в Єрусалимі, бо я син цієї землі України і таємничого
зоряного Всесвіту. І шукаю своє щастя та гармонію ідеалів всецвіття,
ту гармонію, яку шукали сліпі пророки і божевільні філософи, та так і
не знайшли. Я спробую її знайти. Давайте спробуємо разом. Може, нам
поталанить таки знайти її, ту гармонію щастя між усіма людьми і
світами...

     ДО ТЕБЕ

     Про кохання складають вірші, та його проза прекрасніша за поезію...

     Ти сподобалась мені з першої ж миті якої я тебе побачив. І ти була як зірочка, що світила в мою душу… А я нерозумний подумав: — ну що мені з зірочки, коли в небі мрій стільки усіляких великих планет...

     І я опускав очі, і блукав по Землі людськими світами… Та замість весняного цвіту, Земля оберталась до мене жовтими листками.

     І коли я зводив погляд до Неба, то завжди бачив тебе  —  свою маленьку зірочку, що так привітно світила мені ( видно ти таки дарована мені небом ).

І я все частіше, й частіше, став задивлятись на тебе… І навіть подумки інколи казав собі: - а може вона справді світить для мене… Але ж між нами така космічно-неземна відстань… Хіба ж це можливо щоб ми були разом? Та ти сама стала наближатися до мене… І, з наближенням, ставала все яскравішою. Як сонечко, ти освічувала і зігрівала моє життя. І в тому зближенні я побачив що ти прекрасна планета, та яку я так шукав… І зрозумів що тебе треба відкривати… Мені захотілося теж наблизитися до тебе… І я побачив чудову, чарівну природу кохання… Я збагнув, відчув яка ти прекрасна, знайшов в тобі світ для себе. Яке це невимовне щастя, коли в космічному хаосі, людино-планети поєднуються на Землі, збагачуючи одне одного принадними почуттями взаємного кохання, і воно своїм милим, добрим промінням освічує всі життєві шляхи радістю, надає їм особливої цінності, цікавості змісту...

     Звісно, життя усьому посилає свої випробування, але сяйво розділеного кохання сильніше за темряву земну і небесну.

     Лінка, ти світ мого кохання, планети нашого доброєднання, з галактики щастя !

СВЯТО ДУШІ

     Свято душі можливе лише коли вона щаслива (власне, як і щасливі будні теж). Щастя, як найвище задоволення умовами свого існування, то лише маленьке свято, «як синиця в руці», але й воно прекрасне.

     Проте, людській душі потрібно більшого...І це більше, є істинні ідеали буття, лиш вони, як безліч зоре-ідей і плането-втілень душі, у всеможливих формах, у володінні матерією і часом, в гармоніях з Всесвітом, в їх доброму сяйві задоволень, лише це досконале щастя є моєю метою. Але до неї непроста дорога через розвиток космосу власної душі, становлення її галактик, і пошуків гармоній з Всесвітом...

     Яке дивне і невідоме створіння цей Всесвіт… Але він дав людині можливість самій обирати, і творити, свої цінності буття… В безсмертній людській душі зерна розвитку не тільки власного життя, але й Всесвіту. Будьмо істинними галактиками Всесвіту, розбудовуймо себе і його...

ЛІТЕРАТУРА І ПОЛІТИКА

     Літературна творчість — родюче поле речень  душі людської, словесний сад, що цвіте і плодоносить. Поезія — вишукана чарівна галактика свідомості.

     Ця країна виникла із віршів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки… Україна мов літературний твір, що втілився в реальне життя. І всі ми можемо його продовжувати, бути співавторами.

     Чим менша в Україні популярність літератури, тим менше самої України.

     Політика, час від часу, десь, використовує віршовані мрії, чи прозові плани літератури про побудову для свого народу власного дому в формі держави. Але по-великому рахунку політики втратили інтерес до літератури. Партнером політики є економіка. Простіше кажучи, найкращі друзі політиків це гроші. Законодавча творчість народних депутатів занадто часто схожа на бюрократичну графоманію. Держава має існувати для людини, як її друг і помічник. Громадяни мають мати право впливати на владу в державі не лише виборами, що відбуваються один день на кілька років. Народові потрібно розробити інші більш дієві механізми керування власною державою. Це проза життя, яка має бути написана в майбутньому, можливо не в літературній формі, але за моральними принципами творчості багатьох українських письменників, класиків, нинішніх і майбутніх, що бажають кращої долі для свого народу.

     Політики, навіть ті, що є національно-патріотичними, як свідчать останні події, не можуть захистити українську мову в сесійній залі парламенту… Політиці необхідна література. Якщо держава хоче існувати, вона має підтримувати національну літературу.

     Слово в поета, мов скальпель в руках хірурга, тільки той вирішує життя одної людини, а в слові поета — доля народу.

ЛЮДСТВО — ЯК ШЛЯХ ТВОРЧОСТІ

     Для людей надто мало просто збиратися в племена, і відстоювати свій край.

     Бо і в звірів є свої зграї і території.

     Звісно, треба захищати свій народ, свою країну, що не викликає сумнівів, і в усі часи захисники вартують поваги. Але разом з тим, потрібно наближатися до такого стану взаємовідносин де кровопролиття неприйнятне, треба винаходити ті вищі проби людяності.

     Людство  — це дещо більше ніж громадяни розподілені по країнах і обгороджені кордонами, це шлях розвитку, вдосконалення, це вибудовування нових світів, це розум що розрізняє
добро і зло, і душа яка здатна сягати космічних висот. І в цьому вища
мета, і вихід людства...

     Будь-яке вчення, ідеологія, культура, що заперечує потребу подальшого
розвитку, і намагається втримати людство в своїх рамках, наче в
штучному коконі, — помиляється. Адже шлях вдосконалення — безкінечний.

     Зацикленість на «куванні мечів», що прийнято серед придворних
письменників, не вихід з конфліктів, і не приведе до процвітання
жодної нації. Адже такі письменники є в усіх країнах, що призводить до
систематичної гонки озброєнь, і війн. Ми маємо підійматися на новий
рівень взаємовідносин на основі толерантності, добра, і
гармоній між усіма народами, і в цьому — вища література.

     Некстмодернізм в якості наступних світоглядів і світобудов, що
збагачують людський менталітет, є одним з тих шляхів розвитку. В ньому, в художній формі, вибудовування нових взаємовідносин особистості із державою, де держава не диктує умови життя своєму громадянину, а є радше рівноправним партнером і другом.

     Хочу писати іншу, нову Україну, як країну вільних людей, і доброможливостей… Можна в слові розширювати межі своєї країни! І це шлях до змін.

     Маємо культурою змінити пріоритети, вивести літературу на наступний щабель, здійснити новий виток, перетворити її в моральні здобутки і
авторитети. Без ставки на культуру, не подолаємо корупцію, не вийдемо
з стану війни до миру і процвітання. Замість ворожнечі, варто шукати
гармонії співвідношень з іншими цивілізаціями, з духовними
галактиками, з Богом, з Всесвітом, і знаходити між ними місце для
себе, творити свій світ...

     Творець наділив людину даром виходу за межі природи, надав їй талант
митця. Шлях людства — це творчість, але тільки те мистецтво має
майбутнє що на благо, яке здатне бути джерелами, і сонячними
світилами, й відкриттями нових граней й форм життя, та космічними
кораблями, які наближаються до невідомих Всесвітів буття...

МІЙ ДРУГ АДАМ

     Література  для мене завжди була основною справою, роботою, шляхом  розвитку себе і світу… Разом з тим твори іноді приносили не тільки моральне задоволення, але й дивіденди в вигляді невеликих гонорарів та призових, що додавало смаку приємності, коли за вірші купувався хліб, і проза намащувалася на нього маслом...

     Проте, прожити з одної літератури практично неможливо, тим паче в країні з шаленим знеціненням… Письменнику необхідні додаткові джерела… Але в цей час з підробітком якось не складалося... Ця зима особливо притиснула мене безгрошів'ям (та ще й дружина залишилася без роботи, і навіть на дитину нічого не виплачував «Фонд соцзахисту», посилаючись на закон прийнятий олігархами в кріслах верхів влади, згідно з яким — якщо батьки офіційно не працюють то і на дітей виплата допомоги припиняється, мовляв, хоч з голоду помріть, діло ваше, між рядками говорив цинічний бізнесмен-законодавець, який юридично микитив як би кошти з держбюджету по-менше тратити на народ, а направити їх на власний бізнес ). 

     Треба було хапатися за роботу яка підверталася… Так, в цю сувору пору року, я став вуличним торговцем на площі імені Адама Міцкевича в місті Івано-Франківську… І поблизу бронзового пам'ятника поету іменем якого названа площа, сприяв збільшенню зв'язків між людьми в прямому значенні, продаючи стартові пакети мобільного зв'язку та супутні аксесуари. Місце в компанії з Міцкевичем мені підходило, навіть попри те що деякі «колеги» письменники ходили колами, надуті мов індики, та єхидно кивали на мене перемовляючись між собою, мовляв, тут йому і місце, а не на сторінках газет та журналів, в редакторські крісла яких садила їх влада віддячуючи  їм за підтримку на виборах. Органи місцевої влади такі як обласна рада та держадміністрація, а ще міськвиконком, зі своїми бюрократичними підрозділами по культурі, щедро фінансували наближених до них, тобто такі поняття як блат, кумівство, рука руку миє, існують і у взаємовідносинах влади з «культурою». Загалом, на книговидання та усілякі премії, міські посадовці щороку виділяли біля мільйона гривень, і до цієї бюджетної годівниці мали доступ вхожі до владних кабінетів місцеві придворні писаки, творчість яких зазвичай підспівувала панівним політичним віянням, які з часом змінювалися, але не змінним залишалося бажання таких писак пристосовуватися, та залишатися біля годівниці. 

     В мене ж в союзниках була лише свобода, і можливість на її основі робити нову літературу — некстмодерну і космічну, яка розширювала б межі людини і країни...

     А щоби мати доступ до бюджетних коштів, треба було робити кар'єру, обзаводитися потрібними знайомствами, купувати рецензії, добиватися фінансування видання своїх книжок корумпованими чиновниками. І те що на свята ті вдягали вишиванки та виступали з полум'яними промовами про те як вони люблять Україну, ще не робило їх ні патріотами ні справжніми державниками, ні тим паче сподвижниками української культури, бо вони були простими заробітчанами при владі, і культура для них була політтехнологією, вони орієнтувалися на те просте та загальноприйняте що було закладено в ментальності пересічних мешканців, котрі були їхніми потенційними виборцями, і коли такий виборець примітивний, то ним легше маніпулювати, а шлях оновлення і розвитку зажди непростий, і спершу може навіть сприйматися з недовірою, тому, ставку на реальний розвиток культури такі чиновники як правило ніколи не робили, адже вони були тимчасовими при владі, і перспектива розвитку культури та менталітету народу їх по суті не цікавила. Може й були винятки, але я таких прогресивних чиновників не знав. Тому не мав жодних ілюзій щодо співпраці з тим місцевим політичним бомондом який в даний час заправляв містом. 

     Цієї зими в мене залишилося не багато друзів. Лиш деякі підходили до мого столика  під парасольку щоб поговорити про літературу. Морозна снігова віхола поривчасто дмухала з усіх сторін і пробирала наскрізь. Тож після півгодинної розмови в змерзлого співрозмовника зуб на зуб не попадав, і я відправляв його грітися. А мені на прощання казали: «Миколо, бережіть себе». І дивувалися як я так тут можу… А мені відчайдушному було навіть жарко на цих зимових вітровіях. В цю зиму до мене не чіплявся жоден грип, і ніяка простуда не брала.

     А от підприємець, в якого я працював, серйозно захворів, йому стало не до комерції, і він відійшов від справ. Мені довелося забирати товар додому, і докуповувати новий, та самому нараховувати й видавати собі зарплату. В місті не можна було просто так де завгодно торгувати, за цим пильно стежили контролюючі органи, з розрахунком мати з цього свій зиск. І хоч в мене не було жодних дозвільних документів, бо їх просо так без хабарів не видавали, проте всі знали що біля Адама Міцкевича існує торгова точка, і всі до неї звикли. Тож заробляти на життя я міг лише тут біля пам'ятника Міцкевичу. Так Адам став  мені другом що реально підтримував мене.

     Але, не зважаючи на протекцію мого поетично піднесеного увіковіченого друга що здавалось завжди стояв на площі, з добрим настроєм, одного сонячного морозного ранку, коли я тільки розкладав товар, до мене таки підійшла поліція. Двоє поліцейських ввічливо пояснили, що вони мене не чіпали б, бо розуміють що треба заробляти на життя, і все таке, але їм наказало начальство… Як виявилося, хтось зі зв'язками, накинув підприємливим оком на це місце, і вирішив розгорнути тут власну торгівлю, а мене прибрати поліцейськими руками. Тож охоронці закону почали складати протокол, про те що я щось там порушую… Я ж тим часом заносив до бібліотеки, що була поруч, свій столик (який зазвичай тримав там в підвалі), і непомітно вийшов через чорний хід цього книжкового храму, попередньо, через працівників бібліотеки  передавши поліції —  що протокол можуть залишити на мармуровому постаменті на якому стояв Міцкевич,  хай поставлять його поруч з квітами, зрештою Адам також там стоїть без дозволу нинішньої мерії… Як відомо кожна нова влада в місті займалася самоврядуванням на свій розсуд, і змінювала закони під себе, називаючи це реформами. І вони могли прибрати з площі не тільки мене, але й Адама, який також не мав дозволу  від нинішнього мера на те щоб тут стояти. Цей мер, за час свого перебування на посаді міського голови «прославився» своєрідною підтримкою культури, виділивши близько півмільйона на покращення житлових умов начальнику управління культури, а також виділяв сотні тисяч своїм посадовцям на оздоровлення, щоб вони могли відпочити на закордонних курортах, і не дав жодної гривні на реальну підтримку літератури, окрім випадків коли кошти виділялися ним не стільки на літературу як на піар, і не залишалося з тих піар-акцій жодного сліду в полі літератури, і ті кошти просочувалися як вода крізь пальці без будь-якої користі. Було що гроші виділялися просто по блату, без всякого конкурсу, а якщо такий деколи і проводився, то згідно його умов це був скоріше конкурс довідок та рекомендацій зібрати які без загально прийнятих всюдисущих хабарів в вигляді банкнот в конвертах та коньяків в кульках, було практично неможливо.

     Конкуренти, які намагалися мене вижити, свою торгівлю на площі Міцкевича так і не розгорнули. Чи то Адам не пустив їх? Може дав він по шиї кому треба, бронзовою долонею, прийшовши до нього увісні? Як би там не було, але, в наступні дні я продовжив торгувати біля Міцкевича, і ніхто мене не тривожив.

     Займатися творчістю в цю зиму було важко, часу вистачало лише щоб занотовувати ідеї, та робити заготовки наступних творів, які пізніше, коли сам себе звільнив з цієї роботи, написав, і їх відзначили дипломами та нагородами на всеукраїнських літературних конкурсах.

     Коли хтось казатиме що сучасна професійна література робиться лише за письмовими столами, в теплих кабінетах, на міжнародні гранти, не вірте. І згадайте засніжену площу Адама Міцкевича в Івано-Франківську...

НЕКСТМОДЕРНІЗМ ЯК ВИХІД ІЗ ТУПИКА ПОСТМОДЕРНІЗМУ  (або перепродовження наднового)            

    Розуміючи до чого привів постмодернізм  сучасну літературу, а це фактично до деградації, до глухого кута, я своїми творами створив некстмодернізм  як вихід, як перепродовження,  як наступні модерні системи цінностей, стилі  і форми життя людини і суспільства, та вивів формули не тільки своєї України, але й показав можливість моделювання майбутніх Україн. В моїх творах вибудовування гармоній культурного взаємообміну, розвиток та збагачення складу людської душі, проектування нових світобудов...

    Не збираюся заднім числом долучатися до літературних напрямів які вже відбулися. Звичайно моя творчість близька до них, і в ній є дещо від модернізму, авангардизму, та інших… Але я пішов далі, і створив власний напрям – некстмодернізм! Мій погляд на світ від модернізму та авангардизму відрізняється світоглядністю, наступною сучасністю, іншим баченням та проектуванням майбутнього, що присутнє в моїх творах. До прикладу, –  це не тільки самозаглиблення і творення власного світу, а це творення при якому особистий світ впливає на суспільний розвиток, вибудовує нові моделі країни.

    Модернізм це – альтернатива, бунт проти реалізму, але часто абсурдний, або такий що має деяку відмінність від класики. Постмодернізм це віддушина, і відмова від вдосконалення. Моя творчість не просто альтернатива, не лише соціальне бунтарство, відмінність та віддушина, у ній є система цінностей, шляхи вдосконалення, і моделі розвитку. Це близько до авангардизму, але самоцінність форми і змісту твору як мистецького явища, або прагнення бути в авангарді мас для мене не головне. Не можу асоціювати себе із авангардною охороною, як перекладається авангард з французької. Проте, як авангардизм є одною з світонастанов модернізму, і вони мають певну спорідненість, так і є деяка спорідненість моєї творчості з модернізмом і авангардизмом, але моя мета йти далі, бути наступним витком розвитку людської душі, рухатися до ідеалів буття…

    Мій некстмодернізм, в основному, є незалежним і самодостатнім, як наступна сучасність,  і як далі за сучасність…

     Постмодернізм, в багато чому, виявився кроком на сходинку нижче модернізму, а некстмодернізм на сходинку вище. Я розбирав світ на рівні ідей, в собі, адже він не досконалий, ні наш ні інші, і складаючи, некстмодернізував в своїх творах.

    Ставка на минуле, яку часто робить літературна критика, вбачаючи в минулому моральні засади, основи, коди націй, і тому подібне, мене м’яко кажучи не задовольняє, і далеко не з усім можу погодитися. Я роблю ставку на майбутнє!

ПРО ЩАСТЯ

    Для мене щастя це не лише сьогоднішнє, і Земне. Вбачаю щастя в майбутньому розвитку людської душі у Всесвіті, в її перевтіленнях, всеможливостях, та гармоніях з оточенням, що є шляхом до відчуття  ВСЕЩАСТЯ!

    Творчість, в основному,  це – формулювання щастя!

    Суспільство і держава системно нав’язують громадянам спосіб життя, і варіанти вибору які вони пропонують, це ще не свобода, і не завжди добро, не кажучи вже про ідеали… Такі варіанти не завжди можуть привести особистість до реалізації її мрій… Люди нехтують своєю свободою і неповторністю, забуваючи  що вони не штамповки політтехнологів, та інших спеціалістів з маніпулювання людською свідомістю. Щастя можуть бути різноманітними, лише при цьому потрібно щоби щастя одних не було нещастям для інших. В своїх творах я моделюю майбутню Україну, що як держава повноцінно поважала б права особистості, в тому числі і право на свободу, яку нині так забюрократизовують що це вже не зовсім свобода, і не зовсім щастя.

    У щастя може бути багато складових, різні моделі, зміст, і форма.

    Мій некстмодернізм це також шлях до щастя, його побудова в наступних світоглядах, що нині в чомусь є альтернативою до загальноприйнятої світобудови. Але попереду на людство чекає переосмислення цінностей нашої далеко не досконалої людської цивілізації, і цілком можливо що некстмодернізм набуде поширення…

РІЗНОМАНІТТЯ І МОЯ ПОЗИЦІЯ 

     З розумінням ставлюся до різних літературних течій та напрямів. Але не можу погодитися з агресивним ставленням деяких з них до інших. Їхнє бачення інших крізь власну призму, в певних контекстах, і тому подібне, зазвичай помилкове, тому не сприймаю їхньої критики та ігнорую її. Потрібно вчитися розумінню різноманіття, розуміти та цінувати його багатство.

     Літературні видання це не передвиборча друкована агітаційна реклама політиків, яка після виборів неодмінно опиняється на смітнику, і не лише історії, але в буквальному значенні. Художньо-філософська література, по своєму, має вплив на суспільство та державу, в неї особлива мова…

     Нові значення країни та народу вибудовую в своїх творах, але не зводячи все до цього, бо людина не тільки громадянин, вона більше… Мій некстмодернізм це художня зрячість і вдосконалення модерну, разом зі взаємозв’язками розвитку різноманіття в інших і в мені.

     Критикую і виступаю проти обмеженості в літературі, від яких би течій та напрямів ця обмеженість не була, бо це тупиковість. Мене цікавить розвиток літератури.